Информационный блок

Только для зарегистрированных пользователей

Вход на сайт


ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ ПРАВА

Опубликовано: в Вт, 10 июня 2014

ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ ПРАВА
На нашу думку, для встановлення передумов становлення психологічної школи права, плідним може бути звернення до реалістичних концепцій праворозуміння, які склалися в дореволюційній російській юридичній науці. У другій половині ХІХ ст. в Росії (та в Європі) бурхливо розвивається психологічна думка, яка впливає на філософію, соціологію, історію, правознавство та інші гуманітарні науки. Показовим в цьому відношенні є створення в 1885 році Московського психологічного суспільства при Московському університеті та видавництво журналу «Питання філософії і психології». Формування наукового середовища, в якому відчувався підвищений інтерес до психології, обумовило той факт, що психологічні ідеї були присутні в розумі багатьох представників позитивістських та природно-правових концепцій.
Об'єктом спеціального дослідження може стати петербурзька школа філософії права, представлена, зокрема, професорами юридичного факультету Санкт-Петербурзького Імператорського Університету Н.М.Коркуновым, М.М.Ковалевским і Л.І.Петражицьким, а також учнем останнього П.А.Сорокіним. Відмітною рисою цієї школи (близької по деяких своїх інтенціях до феноменологічних традицій) був не стільки горезвісний «позитивізм», скільки далеко вихідний за рамки встановлених державними органами норм, погляд на право як на єдине явище, вільне від апріорно-ціннісного комплексу. На нашу думку, необхідно продовжити дослідження в цьому напрямку, опираючись на сучасну філософську гносеологію й онтологію. А одну із ключових ролей у подібному дослідженні може зіграти правова теорія Л.І.Петражицького.
Нагадаємо, що першим теоретиком, який прагнув провести системний аналіз психології влади, був ліберальний професор Петербурзького університету, правознавець та соціолог Микола Михайлович Коркунов. В своїх наукових працях «Суспільне значення права» (1890 р.), «Лекції з загальної теорії права» (1904 р.), захищаючи позиції позитивізму він висунув тезу, що закони, які керують явищами органічного та неорганічного світу, можливо застосовувати і до явищ соціального життя, також виступав за соціально-психологічний детермінізм. Правова поведінка, на думку Коркунова, пов’язана з обов’язком виконувати похідні від чужого права вимоги . Виникаючи та розвиваючись в індивідуальній правосвідомості, юридичні норми визнаються людьми в якості звичаїв, судової практики, законів, стають об’єктивним фактором суспільного життя. Право починає підкорювати собі діяльність окремих осіб у зв’язку з тим, що воно визнається ними як належний порядок суспільних відносин, виступає як суб’єктивне уявлення про норми поведінки. Розквіт творчості вищезазначених авторів та, перш за все, Л.Петражицького довівся на перші десятиліття XX в., коли дореволюційна Росія переживала своєрідний духовний, у тому числі філософсько-правовий, ренесанс. Цей яскравий період в історії юридичної думки пов'язаний з відродженням у правознавстві ідеалізму, з реабілітацією природного права та моральних цінностей. Психологічна теорія права Л.Петражицкого йшла врозріз із пануючою думкою, але в силу своєї неординарності, цілісності вона привертала загальну увагу й гідно протистояла як цілій школі так званих неоідеалістів, так і їхнім опонентам: прихильникам соціологічного правознавства, з одного боку, і захисникам правового етатизму — з іншої. Важко знайти такий дореволюційний юридичний журнал початку XX в., у якому в тому або іншому аспекті не зачіпалася б психологічна теорія права Л.Петражицкого. Вона стала потужним поштовхом, що стимулював розвиток правової думки. Багато ідей цієї теорії були засвоєні за кордоном, і більшість західних дослідників називають ім'я Л.Петражицкого в п'ятірці найбільш видатних юридичних розумів Східної Європи.
Л.Петражицкий прагнув обґрунтувати наукову концепцію права, що уникає будь-яких метафізичних гіпотез та гіпотетичних припущень в дусі класичної школи природного права. Однак у відмінність, наприклад, від неокантіанської школи, яка також претендувала на науковість, але шукала її критерії в людському розумі, Л.Петражицкий зв'язував поняття науковості з емпіричними дисциплінами за зразком природознавства. Формальна логіка та перевірені дані — головні засоби для утворення природно-правових понять, по Петражицкому. Ця гносеологічна установка визначила інтерес вченого до психології, у той час досить нової та модної галузі знання.
Однак, заперечуючи соціальну природу права, Л.Петражицький повинен був визнати правом і відносини асоціальні, що він і робив, виділяючи, наприклад, поряд з картярським правом і «шулерське», а поряд із правом поліцейським — право «розбійницьке». Більше того, послідовно роблячи висновки зі своєї індивідуалістичної концепції, Л.Петражицький затверджував, що для існування права й правових відносин досить наявності лише одного суб'єкта, і якщо, наприклад, божевільна людина представляє, що він укладає договір з дияволом і переживає відповідні імперативне-атрибутивні емоції, цього досить для того, щоб виникло право.
І проте представляється, що погляд на право тільки як на психічне явище невірний. Л.Петражицкий виходив з неправильної філософської посилки, згідно з якою існує тільки дві реальності: фізична (матеріальна) і психічна. Тим часом із часів Платона відомий і третій вид буття, що не збігається ні з матеріальним, ні із психічним буттям. Це світ чистого змісту, або ідей. Визнання сфери ідеального буття як незалежного від індивідуальної свідомості допомагає пояснити, як взагалі можливо об'єктивне право. Більші заслуги в розвитку даного підходу має німецька феноменологічна школа, але й у дореволюційній Росії в цьому напрямку рухалися, наприклад, такі першокласні мислителі й філософи права, як І.А.Ільїн, Н.Н.Алексєєв, С.Л.Франк .
Ураховуючи вищевикладене, можливо припустити, що на становлення ідей психологічної школи права вплинув світогляд Л.Петражицького, сформований у зв’язку із популярними на той час науковими працями з психології, а також його багатий практичний досвід, пов'язаний з нормотворчою діяльністю у Державній думі першого скликання.
Однак, станом на сьогоднішній час психологічна теорія права є школою зі світовим визнанням. Сучасне континентально-європейське та англо-американське право складовою своєї методології і теорії мають емотивну психологію, емотивну теорію мотивації, що обумовлює емотивну природу західного права. Перше місце серед наук про людину посідає психологія як наука про закономірність виникнення, розвитку і функціонування свідомості або психіки як особливої форми життєдіяльності. До сфери вищої психічної діяльності відносять пам'ять, інтелект, інтуїцію, волю. Саме з позицій емотивної психології Л.Петражицький розпочинає свою фундаментальну працю «Теорія права і держави у зв’язку із теорією моральності». Він проводить аналіз понятійно-категоріального апарату школи, приділяючи увагу моторним подразненням і мотивам поведінки, імпульсам або емоціям, інтелектуальним емоціям, інтуїції, спеціальним і бланкетним емоціям з їх акціями, видам мотивації. Сучасна психологія, яка була опрацьована Л.Петражицьким відрізняється від старої наступними принципами:
- у сфері психічного не ціле виникає з окремого (елементів), а окреме з цілого і, таким чином, теорія асоціацій є беззмістовною;
- духовний розвиток рухається не від специфічного до всезагального, а навпаки;
- цілому притаманні власні властивості (гештальт-якості), які не виявляються у його складових частинах;
- виникнення психічної цілісності не довільне, а підпорядковане законам гештальту;
- якщо психічне явище є частиною цілого, то воно має інші властивості, ніж коли відокремлене.
Сконцентруємо свою увагу на вищезазначеному. Термін «гештальт» перекладається з німецької мови як «структура», «форма». Згідно з цією теорією, зріла свідомість людини має тенденцію усвідомлювати речі у їх повноті, цілісності, завершеності і водночас простоті. Таким чином, людина у першу чергу сприймає на окремі безпосередні відчуття, а більш складні взаємозв’язки сприймань в їх цілісності. Допущення того, що єдиним засобом розгляду чуттєвого досвіду є свідомий інтроспективний аналіз, виявилося хибним. Це вчення вже зазнало краху в психології. На зміну йому прийшла сучасна гешальттеорія, структурна і детермінаційна психологія. А некритична віра в особливий статус інтроспекції як підстави матеріалістичної епістемології виявилося головною її помилкою. Тому «цілісна психологія» - сучасний напрямок психології, який усупереч асоціативній психології і психології елементів, методично орієнтованих на казуальне точне природознавство, виходить із цілісності первісного переживання. У широкому сенсі переживання рівнозначне змісту свідомості. Завдяки цьому людина вся, цілком бере участь в психічному як тілесно-душевно-духовна цілісність. Як результат, кожний розумний вчинок супроводжується його усвідомленням. Саме вищезазначені позиції стали відправною точкою для теорії Л.Петражицького.
Свою психологічну теорію права Л.Петражицький назвав емотивною. Суттєво при цьому, що він наголосив на існуванні інтелектуальних (бланкетних) емоцій. У психології це було новацією, оскільки емоції, як хвилювання чи переживання, звично пов’язують з почуттями. Інтелектуальна емоція перегукується з інтуїці¬єю. Інтуїція - це 1) здатність безпосереднього розпізнавання істини без обґрунтування за допомогою доказів; 2) здогад, проникливість, що ґрунтується на попередньому досвіді.
Те, що свою психологічну теорію права Л.Петражицький назвав емотивною та інтуї¬тивною, має глибокий смисл і є виправданим. Тому що відповідь стосується емотивної теорії мотивації. Там, де спалахує сяйво власного інтуїтивного переживання чи то пізнання істи¬ни, вона схоплюється більш глибоко, ніж будь-яким суто формально-логічним, науковим пізнанням. Таке знання істини є вражаюче прос¬тим і потаємним, воно, заполонивши одного разу людину, вже не залишає її, втручається, немов щось природно зрозуміле, в усі її розду¬ми, не дозволяє витиснути себе зі свідомості і постійно провокує на суперечку з дійсністю. На нашу думку, саме таке розуміння права Л.Петражицьким, що виникло у зв’язку з великим практичним досвідом вченого, і призвело до тих висновків, які більш детально будуть розглянуті далі. Тож, в емотивній теорії мотивацій емоції є «нормативними», принциповими правилами поведінки, принципами поведінки або норма¬ми. Сфера права і моралі і є специфічним міс¬цем «автономної мотивації» і «нормативних емоцій».
Емоції мають цілісний (тілесно-душевно-духовний) характер. У центрі емотивної психо¬логії Л.Петражицького перебуває принцип, прямо протилежний звичній асоціативній психології, а саме принцип неприпустимості пояснення вищого через нижче, складного через просте, цілого через його частки . Безпереч¬но, це вже стосувалося гештальттеорії. Саме протиставлення елементарних (спеціальних) емоцій і вищих (бланкетних) емоцій має своєю передумовою віру в реальність духовного життя, якому ці емоції їй відповідають. Наведені Л.Петражицьким приклади «ак¬цій» (брехливі свідчення, наклепи, вірність умо¬вам договору тощо) максимально свідчить про те, що тут ідеться про своєрідні акти поведінки, природа яких визначається їх важливістю з точ¬ки зору специфічних духовних значень, а саме блага і зла, справедливого і несправедливого. Саме ці акти наповнені духовними смислами і констатують поведінку, оцінюються позитивно чи негативно через викликані ними безпосере¬дніми емоційними реакціями. Інакше кажучи, саме ці акти є підставою для позитивних і негативних цінностей, які без затримки і безпо¬середньо виникають завдяки емоційній інтуї¬ції. Таким чином, доктрина нормативних і автономних емоцій Л.Петражицького логічно приводить до теорії емоційної інтуїції ціннос¬тей, розвинутої пізніше з таким успіхом німе¬цьким мислителем М.Шелером, відповідно з принципами феноменологічної філософії Л.Пет¬ражицький вірив в об’єктивність Добра і Справедливості.
Учень Л.Петражицького Г.Гурвич вважав його вчення глибоким і геніальним. На його думку, Л.Петражицький належить до тих мис¬лителів, чиї новаторські ідеї настільки випере¬джали свою епоху, що їх справжнє значення виявляється лише після певного проміжку часу. Так саме його ідеї вже в ХХ столітті були опрацьовані С.Л.Рубінштейном, А.Н.Лєонт’євим, які в тій чи інші мірі вивчали психологію нормотворчості. Тому філософія права цього вченого може бу¬ти оцінена в усій своїй значущості тільки в перспективі глибоких змін, характерних для су¬часної філософської і юридичної думки.
Варто зауважити, що закони надають віддалений результат – зміну особистості людини, бажану чи ні, що призводить до формування тих чи інших емоцій та кардинальних змін структури особистості, у зв’язку з цим фактом . Вбачається, що загальний принцип, характерний для психологічної школи права можливо виразити «формулою» яка властива гештальттеорії, а саме: наявна цілісність, чия поведінка не визначається поведінкою окремих елементів, однак окремі процеси самі визначаються особистою природою цілого. Звернемося цього приводу до позицій Ф.Перлза – засновника теорії гештальту, який бачив в ній екзистенціальні витоки, у зв’язку з необхідністю переходу від позиції «я володію» до позиції «я є». Позиція привласнення, з його точки зору, унеможливлює цілісність існування: «як тільки ми кажемо, що ми володіємо організмом, ми робимо розкол – з’являється я, яке володіє своїм організмом. Ми є організмом, ми є кимось. Це питання існування, а не володіння» . Так цей принцип можливо використовувати і в інших системах, в тому числі, цей підхід веде до розуміння правосвідомості та загальних принципів психологічної школи права, відповідно до яких у спробах дослідження окремих складових системи права, не розглядаючи її як проекцію внутрішніх переживань конкретних особистостей, втрачається розуміння природи права та можливість підвищення якості процесу нормотворчості.


Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.